2 апр. 2012 г.

Андрій Куликов про мовне питання в Києві 70-х

Цікаві спогади про національне/мовне питання в Києві в 70-ті роки та про сучасну українську літературу Андрія Куликова - відомого журналіста, професійного перекладача, ведучого телепрограми "Свобода слова", вегетаріанця, любителя гуляти пішки по Києву та подорожувати світом.


Не знаю чому, але до досить зрілого віку я був із системою згоден майже у всьому – крім національного питання. Я відчував і бачив, що неправильна національна політика йде в Радянському Союзі, й, зокрема, щодо української нації, мови, культури і т.д. І я намагався компенсувати це для себе додатковими знаннями і тим, що я активніше, ніж багато моїх ровесників, розмовляв українською, цікавився українською культурою. Я не так намагався дістати й послухати Uriah Heep або Deep Purple (яких я дуже шаную й які мені цікаві), як я намагався дістати й послухати записи українських вокально-інструментальних ансамблів, в яких було дуже багато цінного, багато цікавого з музичного погляду, з ідеологічного. На 9-10 клас я перейшов з російської школи до української – і отам, насправді, вперше я потрапив до такого класу, де навчалися діти кількох письменників. І не лише Михайла Стельмаха, але й Миколи Руденка. І коли ти приходиш на урок вранці до школи, а тобі кажуть, що "сьогодні до Валериного батька "приходили", то ти починаєш дещо інакше дивитися на це. Хоча повністю дисидентського руху я не знав, але певна інформація почала з’являтися з перших, або майже перших рук. Тому я йшов у дослідження історії. Мій ескапізм, - він проявлявся в цьому...

мовна політика в Києві
Дуже багато людей переходило з української на російську, і це була, за моїми відчуттями і спостереженнями, цілеспрямована політика. Тоді в центрі Києва лишалися три українські школи, одна з них була наша, 92-га, де зараз Музей літератури. Давні традиції з 1871 року, колегія Галагана… Постійно був тиск, пропозиції, щоб хтось написав заяву про те, щоб перевести навчання на російську мову. Цього ніхто не зробив. Я закінчив у 73-ому, а в 75-ому там відбулося два підпали, дві пожежі. І після цього на законних підставах – пожежно-небезпечнеприміщення – школу закрили. Вдалося зберегти її номер та ім’я "Івана Франка", але її об’єднали з 30-ю школою на Тарасівській. Тому, що в тій 30-ій школі (вона була типового проекту) бракувало учнів: було дуже мало по Києву людей, які б віддавали дітей до українських шкіл.

Пам’ятаю, моїй дочці було п’ять, а у мене був товариш, котрий закінчив журналістику, на рік старший за мене, його сину – на рік більше. Це вже була середина вісімдесятих. І він поскаржився, що сину треба йти до школи восени, а він не може його прилаштувати в пристойну школу. Я йому кажу: "Так от тобі 92-а школа, чудова школа", а він каже: "Так вона ж українська!". Я кажу: "Ну й що?" – "То я ж не ворог своєму синові!", а я йому кажу: "Подивимось, що ти скажеш через кілька років". Був тоді такий процес, і мені іноді казали: "Вы что, по-человечески говорить не можете?" Таке бувало. Це породжувало відповідні реакції. Але це був природній процес. Він був керований, але це той самий процес, що відбувається в будь-якій країні, де є масовий приплив сільського населення в місто, де сільське населення в одномовній країні все одно втрачає свої діалекти та говірки. Вони переходять на мову міських мешканців. Це українці, які приїздили до Києва, переважною мовою в Києві була російська… Для багатьох це просто була мова міста. І так сталося, що вона російська. Так само в деяких містах Західної України відбувалося навпаки – люди приїздили до україномовного міста і переходили на українську.

щодо інших мов
... десь так років під двадцять, я перечитав геть усе, що було доступно українською та російською мовами про часи Хмельниччини і козаччини взагалі. І бракувало мені прочитати лише роман "Вогнем і мечем", який я знав, що існує, але з 1933 року у Радянському Союзі не видавався. Я його шукав, шукав і не знайшов, а у мене був знайомий на факультеті – білорус з Польщі. Я його попросив: "Привези мені, будь-ласка, "Вогнем і мечем", і він привіз мені його – польською мовою. Я сів і почав читати. Спершу я дуже складно продирався, а десь на дев’яностій сторінці настало розуміння відповідників, структури мови, і далі все пішло абсолютно просто. Як людина занудлива, я, прочитавши "Вогнем і мечем", і вподобавши стиль Гєнрика Сенкевича, прочитав потім "Потоп", отримав велике задоволення і вирішив, що треба прочитати «Пана Володийовського» як третю частину трилогії. Приятель повернувся до Польщі, немає кому привезти. Якось заходжу до книгарні "Дружба" навпроти метра "Хрещатик" і дивлюся – стоїть Гєнрик Сенкевич "Пан Володийовський". Три карбованці коштує. Купив. Прийшов додому, зробив чаю, сів у крісло, відкрив – чеською! Обкладинку відрізнити було неможливо. Куди ж було діватися, став я читати чеською.

про сучасні українські книжки, які справили враження
Дуже сильний цікавий роман Володимира Лиса "Століття Якова", який переміг у минулому чи позаминулому році на конкурсі "Книжкароку ВВС". Дуже несподівано мені страшенно сподобався роман Михайла Бриниха "Шахмати для дибілів". Він написаний суржиком. Бриниха я і раніше читав, але от не пробирало так до душі. А це такий роман виховання, і, крім того, він дуже методичний. Там розписані всякі дебюти, гамбіти, ендшпілі. Мені таке цікаво читати. У Бриниха романчик сам зовсім невеликий, там всього-на-всього дві дійові особи, якщо не рахувати шахи. І сам образ доктора Падлючча, це щось. Ну так мені здається. І ще, звісно, Ірванець, на мою думку, пише цікаво, але в мене є синдром, скажімо так, братів Стругацьких. Практично в кожній антиутопії я вбачаю їхній вплив. Мова про "Хворобу Лібенкрафта", один з недавніх романів Ірванця. При тому, що мені цікаво читати, я не можу позбутися враження, що Стругацькі про це вже писали.

0 комментов:

Отправить комментарий

Related Posts with Thumbnails