29 янв. 2010 г.

Тарас Прохасько про читання та свої літературні уподобання

Тарас Прохасько ( народився в 1968 р, в Івано-Франківську) - письменник, мандрівний філософ, журналіст, біолог. Автор прозових книг "Інші дні Анни" (1998), "FМ Галичина" (2001), "Непрості" (2002), "З цього можна було б зробити кілька оповідань" (2005), "Порт Франківськ" (2006).

Читати мені хочеться завжди, коли я ні з ким не говорю, нічого не роблю руками і нікуди не йду. Це хотіння настільки домінантне, що вартість самих текстів має вже другорядне значення...

Мені досить важко потрапити під вплив певної книжки або заперечити вартість якоїсь із них. Тому рідко беруся судити про рівень прочитаного, керуючись своїми вподобаннями у той чи інший момент. Але маю окремий власний список авторів, які писали спеціально для мене. Серед перших - Данило Кіш, Інгеборг Бахман, Богуміл Грабал, Сергій Довлатов, Чарльз Буковський, Антонич, Мераб Мамардашвілі...

Для мене у світовій літературі авторитетами є Данило Кіш та Богуміл Грабар із Сербії, Сергій Довлатов з Росії, Генрі Міллер з Америки. Я ніколи не роблю нічого подібного до них, тому що знаю: це зайнята ними територія, і настільки опрацьована, що я не можу претендувати на щось подібне...

Радив би читати якнайбільше. Просто відкривати, читати далі, або відкладати. Бо ніхто не знає, хто кому припасує. Є книжки, які можуть вважатися неякісними, дурними, але комусь у цій книзі щось ляже, комусь - стане просвітлінням. Треба пробувати читати все.

...В мене ніколи не було якоїсь системи читання, ніколи не були поставлені якісь межі, віхи - від того до того, щоб я знав, що маю далі читати. Читав те, що потрапляло під руки, що подобалося, кидав те, що не подобалося. Тих авторів за двома найголовнішими ознаками виділяю: за тим, що я би так хотів написати (це вже таке, ремеслове, цехове), і друге - що я не знаю, як таке можливо написати.

...Найголовнішою книжкою з європейської літератури "всіх часів і народів" я вважаю "Досліди" Монтеня - це якщо говорити не про насолоду одноразову, найбільше потрясіння чи щось таке, а, власне, як про те, що ми називаємо "книга". Мені здається, Монтень є фундаментальним у всіх сенсах. Він показав усе, що було перед ним і після нього в тому, що називається "писати", показав, що значить роздумувати пишучи. Просто до "людина розумна" ще додається "та, яка пише". Все, що було і є у писанні різних жанрів та епох, через Монтеня перепущено. Хоч то й не є моя улюблена книжка. У радянській школі колись були такі теми - "Яку би ви книжку взяли з собою у космічну подорож на орбіту?" - сподівалися, що скоро усі чкурнуть на Марс, на всякі Альфа Кентаври і Центаври, і передбачалося, що буде обмежений багаж (сміється). Треба було обрати якусь одну книжку. Я би сказав, що я би взяв Монтеня. Монтень - одна з головних мотивацій у моїй писальній роботі. Мені не так є важливо розказати про себе чи про світ, як показати людині, що можна собі просто міркувати, можна на щось зважати, медитувати - і Монтень якраз показав увесь цей механізм цікавого внутрішнього життя.

(за матеріалами різних інтерв'ю)

Зразок стилю Тараса Прохасько (FM Галичина):
28.01
В освіті й вихованні кожного з нас, кожного, хто живе на цій невеликій землі, яка називається Західною Україною, є одна величезна вада. Всі ми погано знаємо нашу найближчу географію. Нас навчили орієнтуватися у Франції, Росії, Німеччині, Америці й Азії, навіть якщо ми там ні разу не бували, ми уявляємо собі міста й ландшафти, знаємо деякі звичаї і особливості менталітету.

Заплющивши очі, ми можемо вибудувати просторову модель різних ділянок світу — що де, що під, над і за чим. Це дуже добре. Але більшість із нас не може такого самого дозволити собі стосовно хоча б семи областей — Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської, Закарпатської, Волинської, Рівненської і Чернівецької. Звичайно, кожен добре знає околиці рідного села, досить добре — кілька обласних центрів і дорогу від міста до села-батьківщини. Ще трохи знаємо підміські ліси і якісь відпочинкові території. Решта — терра інкоґніта. Ми шукаємо екзотики далеко за межами батьківщини. Натомість Західна Україна це край, де щось інше — на кожному кроці. Природні умови посіченого ландшафту творять унікальну ситуацію, де кожне село і кожне містечко інше. Туризм найближчими околицями обіцяє більше вражень, ніж можна очікувати. Інші люди, інші будівлі, інша мова, інші навіть ліси,вода і трави. Тут вміщається різність кількох країн. А часом — різні світи існують поруч. Для того, щоб запізнати цю землю, не вистачить життя. Але тут ніколи не почуватимешся цілком чужим. Бо наш кусень території — це павутина й мереживо. Людські історії, як нитки,розмотуються з багатьох точок одночасно, сходяться, розходяться,переплутуються, зав'язуються ґудзами, обриваються, але не щезають.На цій землі неможливо торкнутися до одної волосіні, щоб не спричинити коливання іншої. Тут нема точки, попри яку не проходила б хоч якась риска, що стосується твого волокна, твого прядива. Починати обмацувати це мереживо досить просто — сісти у будь-який підміський поїзд чи автобус і вийти, скажімо, на десятій зупинці. День, проведений у цьому місці, буде незабутнім. Бо обов'язково виявиться, що місце це невипадкове.

0 комментов:

Отправить комментарий

Related Posts with Thumbnails