Тарас Прохасько про читання та свої літературні уподобання

Тарас Прохасько ( народився в 1968 р, в Івано-Франківську) - письменник, мандрівний філософ, журналіст, біолог. Автор прозових книг "Інші дні Анни" (1998), "FМ Галичина" (2001), "Непрості" (2002), "З цього можна було б зробити кілька оповідань" (2005), "Порт Франківськ" (2006).

Читати мені хочеться завжди, коли я ні з ким не говорю, нічого не роблю руками і нікуди не йду. Це хотіння настільки домінантне, що вартість самих текстів має вже другорядне значення...

Мені досить важко потрапити під вплив певної книжки або заперечити вартість якоїсь із них. Тому рідко беруся судити про рівень прочитаного, керуючись своїми вподобаннями у той чи інший момент. Але маю окремий власний список авторів, які писали спеціально для мене. Серед перших - Данило Кіш, Інгеборг Бахман, Богуміл Грабал, Сергій Довлатов, Чарльз Буковський, Антонич, Мераб Мамардашвілі...

Для мене у світовій літературі авторитетами є Данило Кіш та Богуміл Грабар із Сербії, Сергій Довлатов з Росії, Генрі Міллер з Америки. Я ніколи не роблю нічого подібного до них, тому що знаю: це зайнята ними територія, і настільки опрацьована, що я не можу претендувати на щось подібне...

Радив би читати якнайбільше. Просто відкривати, читати далі, або відкладати. Бо ніхто не знає, хто кому припасує. Є книжки, які можуть вважатися неякісними, дурними, але комусь у цій книзі щось ляже, комусь - стане просвітлінням. Треба пробувати читати все.

...В мене ніколи не було якоїсь системи читання, ніколи не були поставлені якісь межі, віхи - від того до того, щоб я знав, що маю далі читати. Читав те, що потрапляло під руки, що подобалося, кидав те, що не подобалося. Тих авторів за двома найголовнішими ознаками виділяю: за тим, що я би так хотів написати (це вже таке, ремеслове, цехове), і друге - що я не знаю, як таке можливо написати.

...Найголовнішою книжкою з європейської літератури "всіх часів і народів" я вважаю "Досліди" Монтеня - це якщо говорити не про насолоду одноразову, найбільше потрясіння чи щось таке, а, власне, як про те, що ми називаємо "книга". Мені здається, Монтень є фундаментальним у всіх сенсах. Він показав усе, що було перед ним і після нього в тому, що називається "писати", показав, що значить роздумувати пишучи. Просто до "людина розумна" ще додається "та, яка пише". Все, що було і є у писанні різних жанрів та епох, через Монтеня перепущено. Хоч то й не є моя улюблена книжка. У радянській школі колись були такі теми - "Яку би ви книжку взяли з собою у космічну подорож на орбіту?" - сподівалися, що скоро усі чкурнуть на Марс, на всякі Альфа Кентаври і Центаври, і передбачалося, що буде обмежений багаж (сміється). Треба було обрати якусь одну книжку. Я би сказав, що я би взяв Монтеня. Монтень - одна з головних мотивацій у моїй писальній роботі. Мені не так є важливо розказати про себе чи про світ, як показати людині, що можна собі просто міркувати, можна на щось зважати, медитувати - і Монтень якраз показав увесь цей механізм цікавого внутрішнього життя.

(за матеріалами різних інтерв'ю)

Зразок стилю Тараса Прохасько (FM Галичина):
28.01
В освіті й вихованні кожного з нас, кожного, хто живе на цій невеликій землі, яка називається Західною Україною, є одна величезна вада. Всі ми погано знаємо нашу найближчу географію. Нас навчили орієнтуватися у Франції, Росії, Німеччині, Америці й Азії, навіть якщо ми там ні разу не бували, ми уявляємо собі міста й ландшафти, знаємо деякі звичаї і особливості менталітету.

Заплющивши очі, ми можемо вибудувати просторову модель різних ділянок світу — що де, що під, над і за чим. Це дуже добре. Але більшість із нас не може такого самого дозволити собі стосовно хоча б семи областей — Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської, Закарпатської, Волинської, Рівненської і Чернівецької. Звичайно, кожен добре знає околиці рідного села, досить добре — кілька обласних центрів і дорогу від міста до села-батьківщини. Ще трохи знаємо підміські ліси і якісь відпочинкові території. Решта — терра інкоґніта. Ми шукаємо екзотики далеко за межами батьківщини. Натомість Західна Україна це край, де щось інше — на кожному кроці. Природні умови посіченого ландшафту творять унікальну ситуацію, де кожне село і кожне містечко інше. Туризм найближчими околицями обіцяє більше вражень, ніж можна очікувати. Інші люди, інші будівлі, інша мова, інші навіть ліси,вода і трави. Тут вміщається різність кількох країн. А часом — різні світи існують поруч. Для того, щоб запізнати цю землю, не вистачить життя. Але тут ніколи не почуватимешся цілком чужим. Бо наш кусень території — це павутина й мереживо. Людські історії, як нитки,розмотуються з багатьох точок одночасно, сходяться, розходяться,переплутуються, зав'язуються ґудзами, обриваються, але не щезають.На цій землі неможливо торкнутися до одної волосіні, щоб не спричинити коливання іншої. Тут нема точки, попри яку не проходила б хоч якась риска, що стосується твого волокна, твого прядива. Починати обмацувати це мереживо досить просто — сісти у будь-який підміський поїзд чи автобус і вийти, скажімо, на десятій зупинці. День, проведений у цьому місці, буде незабутнім. Бо обов'язково виявиться, що місце це невипадкове.

Smart PIM - умный менеджер заметок - выбор Любителя

Со временем, хранение личных записей, найденной информации становится проблемой большинства думающих людей, работающих за компьютером.

За 10 лет в интернете была перепробована не одна сотня программ - менеджеров заметок и персональных информационных менеджеров.

Постепенно приходишь к выводу, что все навороты, настройки, редкие возможности, короче любимая некоторыми гиками-извращенцами "настраиваемость" и многофункциональность на самом деле НЕ НУЖНЫ, так как только удаляют от цели - удобно и просто собирать, хранить и организовывать мысли, идеи, планы и статьи. Не просто сваливать найденное как в мусорную кучу, а коллекционировать лучшие кусочки. Чем проще и удобнее, тем больше получается на выходе полезного использования и меньше "улучшения" и "настраивания".

Недостатки, устраненные в одних программах, компенсировались отсутствием нужных фич в других. Убогий дизайн большинства программ довершал разочарование.

Из последнего испытанного наилучшего: всем хорошая CintaNotes - работает с тегами и захватывает текст из интернета, удобный поиск, но нет, НЕТ никаких возможностей для форматирования/выделения в текстах, неинформативность - записи доступны только в виде ленты.

Незаменимая и удобная для сосредоточенной и продуктивной работы, да и реально красивая TODOLIST от AbstractSpoon Software не имеет, к сожалению возможностей для захвата текста.

Evernote перешла на on-line вариант, стала тяжелой и нелокальной.
OneNote пугает громоздкостью и уродливостью, свойственному продуктам от Microsoft.
С 1999 года производители перехваленного прессой WinOrganizer'а не в состоянии реализовать захват текста и использование тегов...

А желательно было бы всего лишь максимально качественно реализовать следущий функционал:
- использование системы тегов (ключевых слов) для категорирования записей
- наличие хотя бы простейшей системы выделения/форматирования текстов
- возможность захвата текста (работа с буфером обмена)
- удобный глобальный поиск
- приятный современный дизайн, простота, минимализм в организации
- переносимость, надежность хранения данных

То есть должно быть удобно, просто и востребованно. Чтобы не требовалась ни Java ни среда .NET Framework

На настоящий момент наиболее соответствует приведенным критериям софт от компании SmartFish , а вернее бесплатная версия его SmartPIM.

Преимущества:
1. отлично реализованный захват текста из любой программы, где можно выделить текстовые данные (Adobe Reader, MS Word, Internet Explorer, Firefox);
2. использование RTF форматирования для хранимых заметок;
3. данные хранятся в папке в RTF файлах, т.е. при крушении базы данных информацию все равно можно будет прочитать;
4. версия портабельная и бесплатная.

Замеченные недостатки:
1 нельзя задать более одного тега для записи;
2 нельзя изменить шрифт списка тегов и убрать панель с кнопками.

Шифрование доступно в платной версии, но не является сверх необходимым, т.к. легко реализуется отдельными бесплатными программами (шифрованные диски и т.п.). Также самому надо заботиться о создании резервных копий базы данных (каталога с файлами и файла )

Вердикт: Smart PIM наиболее близок к идеальному менеджеру заметок. Рекомендую скачать и пользоваться.

Українське весілля (Гудаки, Закарпаття)

Щиро, справжня насолода!

“Гудаки” – українсько-швейцарська фольк-група із Нижнього Селища на Закарпатті. Кліп знято на реальному весіллі в селі Водиця на Закарпатті у липні 2007 року.

Music video on “Na Berezhku” song performed by Hudaki Village band, filmed by Yuri Kazakov & Ivan Sautkin in Vodytsia village, Transcarpathia, and edited by Cedric Zoenen in Brussels

[Книга № 2/2010] Тарас Прохасько "FM Галичина"

Тарас Прохасько (1968 р.н.) - сучасний український письменник, журналіст, один із видатних діячів станіславського феномену. За фахом ботанік. Учасник студентського руху 1989-1991 років. Спочатку працював в Івано-Франківському інституті карпатського лісівництва, а згодом - у рідному місті учителював, був барменом, сторожем, ведучим на радіо FM «Вежа», працював у художній галереї, в газеті, на телестудії.

"FM Галичина" - серія розповідей, що прозвучали вперше в програмі "Щоденник" на Івано-Франківському радіо, за словами Юрія Іздрика, - вдумливі й по-дослідницьки скурпульозні рефлексії з приводу найнепомітніших, прихованих для непосвяченого погляду проявів буття.

Прохаська порівнюють з Маркесом, Гайдеггером, Прустом і Джойсом.

Зразок стилю:
15.12
"У багатьох із нас є якась таємна мапа — вона може бути дійсно мапою, може бути малюнком від руки, може бути якоюсь фотографією, або ілюстрацією у книжці, якимось малюнком в атласі, схемою в енциклопедії. Може бути старою знимкою із незнайомими людьми або чиєюсь картиною. Часом ця мапа може бути навіть образом якогось автора, пам'ятником чи навіть сквером. Ця мапа може існувати у вигляді старого светра, ложки, стертого ножа або надщербленого горнятка. Вона може бути розчиненою у певному сорті вина чи подрібнена і перемелена разом з кавою спеціального ґатунку. Я вже не кажу про спеції і парфуми, кілька слів, написаних якимось шрифтом, гербарії і нумізматичні або філателістичні колекції. Про стрихи і пивниці, про ліжка і комоди, про мелодії і фортеп'яно.

Вона може носитися у лиці якоїсь людини, часом незнаної, а може бути вибитою епітафією на чиємусь гробівці. Отже, ця таємна карта може бути зашифрована у будь-чому. Єдине, що їх усіх єднає — це те, що вони вказують тобі дорогу до твого персонального втраченого раю. Це схема твого раю і спосіб туди добратися."

... 30.12
Часом буває так, що п'ється вночі у кухні у власному домі. Тоді переважно гість з'являється несподіваний, але дуже очікуваний. Тоді вже сплять домашні. Щось приноситься з найближчого маґазину, а все інше імпровізується і компонується з рештки вечері і ще якихось стратегічних припасів. Переважно робиться цибуля з олією й оцтом, можна ще додати помідорового соку. П'ється, говориться, згадується і співається, слухається улюблена музика.

І десь у цьому всьому постає такий момент, коли не втримуєшся, щоб не показати гостеві щось таке, що тебе тримає. Це можуть бути колекції марок у марківниках, монети, фотографії, підбірки ножів або запальничок, колекція олівців або сувенірів. Можна показати карточки або хоча б альбоми. Якісь ескізи записаних марев, рушницю. Можна завести у найдальшу кімнату і заграти на фортеп'яно. Часом доходиться до того, що включається світло у кімнаті, де сплять діти, і показується—як гарно вони сплять. Можна демонструвати акваріуми з рибками або цілі кактусові сади. Обов'язково цей показ супроводжується такиминасиченими розповідями, що гість розуміє, що він щось втратив у своєму житті. Хоча це насправді є лише твоїм бзіком. Тим штрихом зі світових можливостей, який прийшовся по тобі.

Вердикт: Якби треба було б розробити систему оцінки якості художніх текстів, одним з основних показників були б бали, що нараховувались за співпадіння точки зору автора на речі, внутрішньо дуже важливі для тебе, але, можливо, прохідні для непосвяченого погляду. Якщо відбувається хоч декілька таких співпадінь, Прохасько стає улюбленим автором назавжди. Він проникає в справжню природу речей, в його текстах немає жодного непотрібного слова. Непростий автор для справжніх поціновувачів. Варто і читати і перечитувати.

[Книга № 1/2010] Олег Павлов "Асистолия"

Новый роман автора, известность которому принесли остросоциальные, натуралистичные повести и романы из армейской жизни непохож на предыдущие. Мало того, что герой романа - студент-художник, тема - испытание ранним успехом и сложными взаимоотношениями со старшей и более опытной женщиной, разные бытовые воспоминания, так еще и сама реальная жизнь в книге отступает перед болезненным и навязчивым авторским взглядом.

Образец стиля:
Ближе к дому он погружался в больное нервозное состояние — а еще, когда добирался на работу, где ожидала встреча уже не с беспомощной, чуть не каждый день умирающей матерью, но с фрау Зиберт… Подлое ощущение страха, да, именно подлости своей. Тут взывали к его совести, пытались внушить чувство вины… Там, получая хозяйское удовольствие, ставили на место, изысканно каждодневно унижали лишь за то, что получил работу: делал то, что умел и как умел… Тут возвысят, наверное, как подлеца… Там понизят… Дом… Работа… Легко становилось, если хоть как-то забывал. Свобода! Что же это такое? Подумал о жене… Саша — она была свободна и в своем салоне красоты, и дома с его матерью, и всюду. Ее терпели, любили, боялись потерять… Могла быть душевной — и черствой, доброй и жестокой, как меняется настроение, мысли, отношение, то есть свободной! А он даже перед ней должен был чувствовать свою вину, будто бы отчитываться каждодневно за все как на работе. Он боялся ее потерять — а она не боялась! В чем же ее сила, лишь в этом? Он только с одним не согласился, не смирился: и вот каждый день должен чувствовать себя подлецом… Засыпать и просыпаться с мыслью — что стал подлецом, пока не исполнит чью-то волю... Пока не упокоит в земле сам же чью-то подлость…

Вердикт: критик Натальи Анико отмечает, что "ничего более гнетущего в русской литературе последних лет не было" и спрашивает, будет ли у этой незаурядной, на ее взгляд книги, читатель. Вот вопрос. Ахинея то написана, и правда, редкая.

[Книга № 28/2009] "Трициліндровий двигун любові"

Собрание рассказов и эссе трех современных популярных украинских писателей - Юрия Андруховича, Любка Дереша и Сергея Жадана.

Образец стиля:
"А ось - найповчальніше з видовищ: зустріч антиподів на полковому плаці. З одного боку - рота дебелих розвідників у маскувальних одностроях: двометрові кілер-акселерати, каратисти і боксери з кам'яними щелепами й фалосами повертаються із заняття у спортмістечку, две вони дві години місили асфальт кулаками і вчилися непереможно кричати "я-я!". Їхні торси спливають ріками поту і нагадують грудні мішені, а різкий голос їхнього ротного змушує полкових ластівок панічно шугати в небеса. З другого боку - рота переважно туркестанського походження, маленьких і чорних, кульгавих, впалогрудих, замурзаних - дикий легіон повертається з будівельних робіт разом зі своїми грибками, мозолями, потертостями, запухлостями, діареями й діурезами...

О, ці сержанти, що ведуть нещасних синів Азії, наче отару забрьоханих овець хананською рівниною! Їм ще й дев'ятнадцяти немає, а вони вже сповна зазнали чару влади над собі подібними, п'янка суміш гордині і презирства розпинає їхні груди, прикрашені гвардійськими значками, а звичка гнобити й опускати стає найпекучішею залежністю їхніх напівдорослих організмів...

Це - учбовий мотострілецький полк, це віковічна мучениця - піхота, сьоме коло Дантового пекла на чолі з п'яними погоничами верблюдів. Це вигрібна яма, до якої скинуто кілько сотень стрижених рахітів з хворими ногами. Тут вони гниють, випорожнюються і щодня пожирають свої двадцять грамів масла*, а щонеділі - два натвердо зварених яйця."
(Ю. Андрухович)

Вердикт: Положа руку на сердце, только ранние армейские рассказы Андрухровича из этого сборника могут претендовать на место в истории, остальным же эссе и зарисовкам Дереша и Жадана место в газетах и журналах, несмотря на все потуги на эпатажность и попытки найти философию в повседневных вещах.

Написанные Андруховичем в 1984 г. его воспоминания об армейской службе по своей реалистичности, правдивости и яркости описания деталей, знания психологии солдата-срочника встают в ряд с лучшими образцами армейской прозы Валерия Примоста, Дмитрия Шеварова, Александа Ушарова или Михаила Елизарова.

Особенность Андруховича - умение на нескольких страницах полностью раскрыть тему (что трудно найти у русских авторов), поставить точный диагноз происходящего - его "Зліва, де серце" вообще можно цитировать с любого места, как классику жанра. Кто не служил, тот не поймет, кто служил - высоко оценит. Рекомендовано всем небезразличным.

Заслуживают также внимания два эссе о Париже Любка Дереша ("Париж - місто, однозначно втрачене для туристів, якими керує не стільки шик і гламур фасадів, скільки бажання відчути, що ж таке Париж нсправді") и "Моя культурна революція" Жадана.

* P.S. Вообще-то выдавали масла сливочного 30 гр.

Александр Слюсарев - Я занимаюсь фотографией как таковой, а уж насколько она художественна, не знаю

Познавательные для любителей останавливать совершенное мгновение размышления Сан Саныча Слюсарева, основателя московской школы фотографии. Слюсарев говорит о фотографии в СССР и России. О личности фотографа, о критерии оценки фотоработы, о вдохновении и о том, что должно стать конечным результатом работы фотографа. Рекомендую.

Александр Слюсарев (1944-2010) начал фотографировать в 1958 году, когда отец подарил ему дальномерный фотоаппарат «Юность». Его первым знакомством с фотографией был журнал «Советское фото», а также фотовыставка «Род человеческий» в рамках американской выставки 1959 года. Теперь в фотографических кругах, а теперь и среди поклонников, его называют Сан Саныч, а подписывается он часто анаграммой ССС.

Направление работы Слюсарева - аналитическая или метафизическая фотография. Сфера интересов: предметность, детали человеческого быта, элементы окружающей реальности. Его блог.

***

Ни хрена никакой фотографии в стране [до 50-х] не было. То есть да, были отдельные фотографии, но как явления её практически не было. А потому что люди такие. Ну почему, например советский репортер, если ему говорят «Надо снять Папанина на льдине», он преодолеет хрен знает что, он попадет на Северный полюс, на эту льдину, снимет Папанина на льдине, но это будет очевидно плохой снимок, это будет флаг, Папанин, палатка, льдина – всё.

…Никто за обозримый период времени не делал что-то, потому что вот это он хочет делать. Делали всегда и все только то, что надо. Для дяди...Если уж говорить, то все ставили кадры поголовно...а не ставить было нельзя – просто ничего не снимешь, или снимешь фигню....В «Советском Союзе» ставили все и всё...

У человека, к сожалению, одна голова, нельзя здесь (для себя) снимать так, а вот здесь (для них) – этак. Невозможно. Вот американцы – у них совпадает это.

известный снимок Александр Птицын. "Нефть Сибири" 1962

...Главное, чего не хватает, и чего не было никогда в нашей фотографии, это чувства. Чувства, которое является главной составляющей любого произведения искусства. Там нет собственного отношения. Там отношение условно – журнальное. Что любителя взять, что профессионала, они одинаково смотрят – как посмотрит главный редактор? Не важно чего – «Советского фото», «Огонька». Чтоб прошло.

…Умение снимать – это не только смотреть и нажимать на спуск, но и обладать какой-то суммой знаний, которая позволяет тебе быть общественной личностью , а не просто фотографом. В этом отношении современная фотография – получше, потому что, ну даже если смотреть ЖЖ, всё-таки видно, что люди интересуются своей собственной жизнью, тем как они живут и как эта жизнь произрастает вокруг. Это может быть и не особенно серьезные вещи, но они есть, а этого раньше просто не было, никак. Максимум, на что фотографы той эпохи способны оказались, это дети, старики и влюбленные. Всё. Других сюжетов нету.

Владимир Мусаэльян. Брежнев на отдыхе в Крыму. 1973

о личности фотографа
Она важна. Но личность в фотографии очень часто, с одной стороны, миф; с другой стороны, раскрученность, если взять известных людей, безусловно, подтвержденная талантом, но все-таки раскрученная штука. Есть люди, которые по роду деятельности должны этим заниматься. Они этим и занимаются. Очень много пишут, например, о Виткине; хотя могли бы писать о ком угодно другом. О Саудеке пишут много, но точно также могли бы писать еще о ком-­то...Если серьезно говорить, то автор, как таковой, вполне вероятно и не важен. Потому что важна конкретная работа, конкретная работа - одна. Кто её автор? Главное чтобы она тебе нравилась, а он - этот автор - может быть полным говнюком. В Интернете можно найти просто гениальные снимки, просто гениальные; и никто этих людей слыхом не слыхал.

Юрий Абрамочкин. Школьный дворик. 1972

об известности и оценке фотографии
....ну будешь ты известен, ну и что? Ну меня, предположим, знает кто-то в Америке, ну и что? Искусство связано с фальшивыми вещами и искусственным раздуванием всего... Говорить об уровне как таковом нельзя. Искусство такая вещь, что нельзя сказать "лучше", "хуже"... Потому что самая правильная и единственно правильная оценка - мне нравится или мне не нравится...
Искусство индивидуально, конкретно и оценивается все-таки тобой, каждый раз тобой самим. Нравится - не нравится - и все! Если не нравится, никто тебя не убедит, что это хорошо.

Юрий Иванов. БелАЗ в Минске. 1972

об интересе к жизни
Интерес к жизни, как таковой, невозможно ощутить. Иногда жить интересно, иногда нет. Иногда тошно, иногда хорошо. Это от настроения зависит. Есть моменты жизни, когда ты не можешь ничего делать. Сегодня ты шел по этому месту — наснимал кучу снимков. На следующий день - то же самое вроде, а идешь и ничего не видишь и не можешь снять.

...Важна не тема. Важно — что человека интересует. Если его что-то интересует, то вполне вероятно это может заинтересовать еще кого-то. Другое дело, что бывают темы, которые интересуют только тебя одного...

Виктор Ахломов. Чайки» нашей юности. 1970

Фотопечать VS. выкладывание в интернет
Фотографическая книга дает тебе представление об авторе, но она не создает эффекта работы конкретной. Вот работа конкретная висит на стене, она работает, выполняет свою функцию; время от времени, когда кто придет, он спрашивает, а что это такое. Я отвечаю, что это Туоко Иртимаа — финский фотограф. И все.

Проблема в том, что она висит и работает, а если работа не висит, а лежит в книжке закрытая, то соответственно никакого толка от нее нет.

...У меня было много случаев, когда я достаточно хорошо знаю фотографию (по репродукциям), а потом вижу оригинал на стене и впечатление абсолютно другое. Вот в чем штука-то! Произведение, репродуцированное в полиграфии, начинает обладать другим качеством, и качеством, увы, неправильным. Когда мы смотрим в книге фотографии, они приобретают вполне определенное звучание и значение. Ты попробуй представить те же самые работы на стенке - они потеряют до 70% этого значения и станут просто фотографиями, каковыми и должны быть.

Существует фотография для полиграфии и фотография для стены. И это разные фотографии, то есть, если мы говорим о фотографии, то мы о фотографии и должны говорить, а не о полиграфической фотографии, о репродукциях.

Владимир Богданов. Старая Москва. 1970

...Вы возьмите картинку напечатанную и сравните с тем, что на экране видите. Это просто две разные вещи. Они действуют на человека по-разному. По абсолютно разным каналам. Я по себе знаю, у меня все-таки достаточный опыт общения с негативами, трансформирования негатива в отпечаток. Всю жизнь этим занимаюсь. Всё равно я не могу точно гарантировать, что у меня в отпечатке будет.

....Конечный результат работы - стена, на которую ты вешаешь фотографию, или, на худой конец, папка, которую ты открываешь, время от времени, надевая хлопчатобумажные перчатки, и смотришь аккуратно оформленную в паспарту картинку (просто потому, что стен у человека не так много).

из бесед со Слюсаревым Артёма Житенева, Артёма Чернова
(сообщество Фотополигон) и Ю.Зеленцова 2007 г.

Еще о Слюсареве на Блоге Любителя: Охота за тихой жизнью предметов
Ему подражали, ему подражают, ему будут подражать, но уже никто не сможет отснять подобную серию.