Из школьной программы мы помним имена известных литературных критиков тех лет - Виссариона Белинского, Николая Чернышевского, Дмитрия Писарева. Из современых россиийских критиков на слуху имена Андрея Немзера, Льва Данилкина, Виктора Топорова и массы других. А что же в Украине? В Украине не часто приходится читать не рекламную рецензию книги, а вдумчивый текст с истолкованием и оценкой, сравнением с другими современными произведениями украинской литературы, читать о новых явлениях и тенденциях и т.п.
Вот один из таких интересных и полезных текстов о сучукрлите авторства Антона Санченка. Хорошее чтение.
...„сучукрлітом” в лайливому сенсі цього слова заведено називати засилля молодих імен в українській літературі в першому десятилітті третього тисячоліття. Рахуючи від Різдва.
При чому, засилля це стало мейнстріймовим і найбільш помітним явищем української літератури на відміну від. Від кого – підставте самі, але у більшості сусідніх літератур їхні ровесники ще грають в андерграунд, видають рукопринтні журнали й лають комерційну літературу, усілякі жіночі романи, детективи й жіночі детективи у тих самих виразах, в яких останні представники літератури колгоспних підлітків лають сучукрліт з парламентських кулуарів. А в нас же Пиркало – наша Мариніна, хоча й порівнювати їх не можна, бо наша гарніша.
...сучкурліт – це література з чистого аркуша, яка може й самонадіяно, але відкинула сумнівні здобутки як народівців-плакальників, так і колгоспних трубадурів, бо геть нікого з них не читала, тож зовсім вільна від отих стереотипів і кодів, що примушували Неньку весь час кружляти в російській орбіті.
Принаймні, переключившись на початку десятиліття на сучукрліт, я повністю звільнився від хворобливого малоросійського зацікавлення московськими вічними питаннями й проблемами, мене абсолютно перестало хвилювати і „кто віноват”, і „что дєлать”, чи справді в їхньому метро завелися гігантські пацюки, і хто така ота Оксана Робські, яку ставить за приклад сучукрліту дамочка з журналу „Лічнасць”. Нові розкручені прізвища їхніх літераторів не кажуть мені геть нічого, як зрештою і прізвища їхніх політиків, директорів заводів, газет та луноходів тощо. Я навіть перестав орієнтуватися, хто з них ідейний українофоб, а хто просто побутовий шовініст.
Якщо старше покоління літераторів все ще по інерції намагалося скрутити дулю в кишені клятим москалям, як ось Андрухович „Московіадою”, чи залити сала за комір, як Кожелянко „Дефілядою”, чи встидати до катарсичних сліз, як Матіос „Москалицею”, молодь ці застарілі розборки, схоже, зовсім не хвилюють. Іноді здається, що молоді літератори усі як один вийшли з поетичної школи, в якій суворий метр казав своїм учням, що „такої пори року як весна не існує” й викидав віршики про цю пору року у грубку. Тільки замість весни на цих аркушах була мапа московського метрополітену.
Мене це певний час дивувало.Справді, навіть далека заокеанська Мексика, куди і автостопом не дістатися, представлена в книжках принаймні двох сучукравторів. В „Практичних реаліях мандрів по-бідняцьки” Артема Чапая та „Мексиканських хроніках” Максима Кідрука. Старенька Європа освоєна українськими авторами вздовж та впоперек, шлють свої листівки Флорида й Куба, а Росією геть ніхто не мандрує. Москви і ширше, Росії, – нема. Біла, нецікава пляма. Лондон більш реальний, бо по його вулицях і вранішніх кафешках ходять героїні Хінкулової та Пиркало й їдять якісь місцеві пончики, потрушені цукровою пудрою. А більшості сучукрлітівських історій взагалі байдуже, де вони відбуваються. „Сторонні в домі” Марини Соколян з рівною ймовірністю можуть бути приписані до будь-якого центрально-європейського старого міста, і до Праги, і до Кракова й до Львова, була б в тому місті ратуша з дзигарем і старенькі бруковані вулички та затишні кнайпи. А Чехова (не Антона, а Артема)„Киня” взагалі протікає в настільки герметичному й замкнутому на собі містечку, що дивує, як герой зміг потрапити туди звичайною залізницею.
А що вже казати про Україну? Виявилося, що чи не кожне українське місто може бути представлене в літературі самобутньою школою, як ось Станіславський феномен чи житомирська школа прозаїків, чи ніким ще достойно не описана школа сумських геніушів, або принаймні непересічними авторами, яких поіменно називати не варто, щоб когось не образити, забувши. При чому цікаво, що розповсюджені через зомбоящики пропагандистські кліше про поділ України в літературі зовсім не відбилися, і індустріальне Запоріжжя, скажімо, достойно представлене „Клясою” Вольвача, а найсолідніший український літературний часопис виходить в Кривому Розі, і зветься не „95 квартал”, а „Кур’єр Кривбасу”.
При чому, повторюю, що повною мірою ця тенденція, за виразом Олега Покальчука – не думати про білого ведмедя, відбилася в наймолодших авторів.
Вот один из таких интересных и полезных текстов о сучукрлите авторства Антона Санченка. Хорошее чтение.
...„сучукрлітом” в лайливому сенсі цього слова заведено називати засилля молодих імен в українській літературі в першому десятилітті третього тисячоліття. Рахуючи від Різдва.
При чому, засилля це стало мейнстріймовим і найбільш помітним явищем української літератури на відміну від. Від кого – підставте самі, але у більшості сусідніх літератур їхні ровесники ще грають в андерграунд, видають рукопринтні журнали й лають комерційну літературу, усілякі жіночі романи, детективи й жіночі детективи у тих самих виразах, в яких останні представники літератури колгоспних підлітків лають сучукрліт з парламентських кулуарів. А в нас же Пиркало – наша Мариніна, хоча й порівнювати їх не можна, бо наша гарніша.
...сучкурліт – це література з чистого аркуша, яка може й самонадіяно, але відкинула сумнівні здобутки як народівців-плакальників, так і колгоспних трубадурів, бо геть нікого з них не читала, тож зовсім вільна від отих стереотипів і кодів, що примушували Неньку весь час кружляти в російській орбіті.
Принаймні, переключившись на початку десятиліття на сучукрліт, я повністю звільнився від хворобливого малоросійського зацікавлення московськими вічними питаннями й проблемами, мене абсолютно перестало хвилювати і „кто віноват”, і „что дєлать”, чи справді в їхньому метро завелися гігантські пацюки, і хто така ота Оксана Робські, яку ставить за приклад сучукрліту дамочка з журналу „Лічнасць”. Нові розкручені прізвища їхніх літераторів не кажуть мені геть нічого, як зрештою і прізвища їхніх політиків, директорів заводів, газет та луноходів тощо. Я навіть перестав орієнтуватися, хто з них ідейний українофоб, а хто просто побутовий шовініст.
Якщо старше покоління літераторів все ще по інерції намагалося скрутити дулю в кишені клятим москалям, як ось Андрухович „Московіадою”, чи залити сала за комір, як Кожелянко „Дефілядою”, чи встидати до катарсичних сліз, як Матіос „Москалицею”, молодь ці застарілі розборки, схоже, зовсім не хвилюють. Іноді здається, що молоді літератори усі як один вийшли з поетичної школи, в якій суворий метр казав своїм учням, що „такої пори року як весна не існує” й викидав віршики про цю пору року у грубку. Тільки замість весни на цих аркушах була мапа московського метрополітену.
Мене це певний час дивувало.Справді, навіть далека заокеанська Мексика, куди і автостопом не дістатися, представлена в книжках принаймні двох сучукравторів. В „Практичних реаліях мандрів по-бідняцьки” Артема Чапая та „Мексиканських хроніках” Максима Кідрука. Старенька Європа освоєна українськими авторами вздовж та впоперек, шлють свої листівки Флорида й Куба, а Росією геть ніхто не мандрує. Москви і ширше, Росії, – нема. Біла, нецікава пляма. Лондон більш реальний, бо по його вулицях і вранішніх кафешках ходять героїні Хінкулової та Пиркало й їдять якісь місцеві пончики, потрушені цукровою пудрою. А більшості сучукрлітівських історій взагалі байдуже, де вони відбуваються. „Сторонні в домі” Марини Соколян з рівною ймовірністю можуть бути приписані до будь-якого центрально-європейського старого міста, і до Праги, і до Кракова й до Львова, була б в тому місті ратуша з дзигарем і старенькі бруковані вулички та затишні кнайпи. А Чехова (не Антона, а Артема)„Киня” взагалі протікає в настільки герметичному й замкнутому на собі містечку, що дивує, як герой зміг потрапити туди звичайною залізницею.
А що вже казати про Україну? Виявилося, що чи не кожне українське місто може бути представлене в літературі самобутньою школою, як ось Станіславський феномен чи житомирська школа прозаїків, чи ніким ще достойно не описана школа сумських геніушів, або принаймні непересічними авторами, яких поіменно називати не варто, щоб когось не образити, забувши. При чому цікаво, що розповсюджені через зомбоящики пропагандистські кліше про поділ України в літературі зовсім не відбилися, і індустріальне Запоріжжя, скажімо, достойно представлене „Клясою” Вольвача, а найсолідніший український літературний часопис виходить в Кривому Розі, і зветься не „95 квартал”, а „Кур’єр Кривбасу”.
При чому, повторюю, що повною мірою ця тенденція, за виразом Олега Покальчука – не думати про білого ведмедя, відбилася в наймолодших авторів.
Дивіться на рік народження на звороті палітурки, якщо хочете нарешті відпочити від газових воєн, російського флоту в Севастополі, мовних диспутів, історичних хохлосрачів й вічних питань, відповіді на які нічого нікому не дали за триста років пошуків. Жоден з них не обирає собі в опоненти якогось уявного москаля й, Боже збав, нічого тому москалеві не доводить.
Бо доводити нічого. Україна для них – аксіома, а не теорема. Вони, як ті Мойсеєві діти, що народилися вже після втечі з Єгипту. На марші. І зовсім не сумують посеред Сінайської пустелі за монументальним мистецтвом пірамід , бо їхня батьківщина – намет у Шешорах. Скільки там років у класиків, сорок? Ну ось двадцять з них вже пройшло.
0 комментов:
Отправить комментарий